+13 Київ
Уже доводилося писати про те, що історія "Голосу" – характерний приклад того, як не у змозі зліпити щось путнє навіть найпрогресивніші і найпросунутіші хлопці, гордість країни. Кругом же, куди не кинь оком, відстій, скріпи, елементарне невігластво й дилетантство, не кажучи вже про неохайність і про кримінальні справи в анамнезі або в потенційній перспективі. Але ось беруться за справу незабруднені й активні, буквально із чистого лиця, а на виході в короткі терміни суцільні чвари і провал проєкту.
Можна, звичайно, списати на проблеми з лідерством. Підстави для цього є. Уся горезвісна експертність експертів, які увійшли в "Голос", сильно блякне, коли згадуєш, що першою особою й головним голосом у них намічався й навіть деякий час побув Святослав Вакарчук, на честь якого, власне, проєкт і отримав свою назву. Політичні якості Слави ніколи ні для кого не були секретом: вони у принципі відсутні. Проте народ до нього підтягнувся. Просто йому під розкручене ім'я фінансування дали. А кому б дали ще? Ось і перший компроміс. А де один, там і інші вишикуються в чергу – закон.
Далі трапився відомий конфлікт між розумними і красивими. Природно виникло питання, хто підхопить прапор, кинутий співаком, і він дістався розумній, але мало кому відомій Кірі, а красивий і широко відомий Сергій виявився не при справах, чим був зачеплений і ображений. Не те щоб Рудик була не симпатична, а Притула не розумний, просто вододіл проліг між менеджерським прагматизмом однієї й народною популярністю іншого. Ослик "Голос" буквально розривався між цими двома морквинами. Люди, які пройшли не один модний корпоративний тренінг з розвитку скілів командної роботи, не змогли або навіть не захотіли знайти спосіб морквини з'єднати. Фракція розповзлася на власне "Голос" і "Голос" (с), де в дужках "справедливість". Очевидно, слідом за фракцією почнуть розповзатися і структури на місцях. Ледве народилися, а вже переживають батьківське розлучення.
Зате проєкти криві й відсталі, спаяні багаторічними стрьомними зв'язками і бубновими інтересами політиків, якось тримаються, хоча теж не сказати, що процвітають. Не процвітає ніхто. Партійне поле в Україні в абсолютно занедбаному стані. Бодряком тримається хіба що "Європейська солідарність", але вона загнуздана й мобілізована начальником, у якого глибока репутаційна криза, тому їхня активність дещо нездорова, ніби під речовинами. Скільки можна утримувати цей рівень емоційної піднятості, неясно, але на марафон енергії, зазвичай, не вистачає. До того ж партія в модусі агресивного захисту лідера явно схлопується, закривається від чужих, убиваючи перспективи розвитку. "Слуги народу", як і раніше, обходяться фактично без партії і, можливо, це не таке погане рішення, з урахуванням того, як у нас взагалі й у них зокрема виходить створення подібних проєктів.
А причини, що в "Голосу" в його обох різновидах, що в інших, включаючи зазвичай виключених колишніх регіоналів, які розбилися, як ртуть, на дрібні проєктики, не в лідерах або їхній відсутності, не в безглуздості або, навпаки, підвищеній спритності партійців, а в тому, що страшно вони всі далекі від народу й народу зовсім не цікаві, не те що з ним не єдині. Ніхто не може потрапити в резонанс. Модно казати про популізм, що вразив усіх, але в тому й справа, що популізм вимірюється легко: він дає електоральну віддачу, а тут вона ні в кого не спостерігається. Схоже, низам потрібен якийсь зовсім інший порядок, ніж той, що пропонують верхи у всьому своєму убогому партійному розмаїтті. Народ у нас, звичайно, традиційно не той, але непогано б розібратися, якого рожна йому треба. Власне, що потрібно Україні. Вона трохи більше, ніж район столичного урядового кварталу.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
