+17 Київ
Чи правильно я розумію, що зараз у нас державна стратегія у російському питанні – максимальний образ жертви? Стоїмо, не провокуємо? Образ жертви, який ми потім транслюємо на Захід, і маємо з того якусь підтримку та низку стурбованостей?
ПАРЄ, ЄС, ОБСЄ, ООН, США люблять сірих та убогих. Мабуть. Люблять, але не поважають.
Порушення перемир'я, політв'язні, репресії, амністія і лояльність до агентів російського впливу (церква, медіа, організації, які вільно продовжують працювати).
Можливо, така стратегія дійсно нам допомагає отримувати допомогу, генерувати тиск на Кремль тощо. Але чи довго зможуть витримати такий образ вічно ображених, зґвалтованих і принижених громадяни всередині країни?
Адже такі явні прояви агресії та пресингу з боку Росії, які не знаходять адекватної відповіді, окрім скарг в ЄС, деморалізують націю. Народжують комплекси, гнів, образу. Це все накопичується. І не знаходить виходу. Нема розрядки. Нема віри у справедливість. Нема почуття гідності та самоповаги. Народжуються жертви, а не переможці.
Це сулить проблеми у майбутньому. І підйом радикальних та агресивних рухів, які будуть пропонувати прості рішення та моральну компенсацію за приниження.
Хоча, може, я все неправильно зрозумів, і в нас інша зовнішньополітична стратегія.
Джерело: Антон Ходза / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
