+10 Київ
Одного разу, коли я працювала шкільним психологом, до мене прийшла молода вчителька. Знаєте, з тих, що люблять свою професію незалежно від зарплати. До речі, тоді її видавали купонами.
"Аню, треба в перших класах виявити найяскравіших, найсміливіших, найзухваліших, незалежних!". На цих маленьких дисидентах вона хотіла будувати одну важливу сучасну (усупереч, як тоді здавалося, епосі СРСР, що відходить у минуле) педагогічну теорію. Теорію про те, як зміниться успішність, якщо вчитель припинить дитині наказувати і дасть їй змогу вільно мислити. На початку 90-х, ага. Утім, я включилася.
"Діти, вам потрібно закреслити кожну клітинку на аркуші, кожну!" – диктувала я вигадане завдання крихітним шестиліткам. Вони слухняно брали ручки і закреслювали. Як веліли. Кожну по черзі. У звичайному аркуші із зошита 1360 клітинок! Задумка була в тому, що рано чи пізно хтось із дітей втомиться від монотонної і, головне, позбавленої всякого сенсу роботи, зупиниться і обуриться цим ідіотським завданням. Уголос.
Ми причаїлися і чекали реплік типу: "А навіщо це взагалі потрібно робити?", або "Я більше не хочу, мені набридло!", або нехай навіть "Ви дорослі з розуму тут з'їхали, чи що!?". Годилося будь-яке протистояння. Будь-яка спроба непокори. Ми чекали такого антисолдата. Потрібен був перший. А далі, думали ми, у нього точно з'явиться група підтримки.
Ми прорахувалися. Діти безмовно пихкали над кожною клітинкою до самого дзвінка. Жодна дитина не зупинилася. Ми відчували себе карателями, експеримент провалився.
Ці діти виросли. Зараз вони якраз у категорії "молоді перспективні 30-річні, здатні все змінити". Мені здається, це помилка. У 30-річних ще не вивітрився совок. Вони все ще дивляться "Іронію долі" під салат "Олів'є". Нехай навіть і другу частину, із Хабенським.
Думаю, у цій країні "все змінять" зовсім не вони. А ті, хто набагато молодший. Упевнена, ці "вони" на цих виборах ще не мають права голосу.
Коротше, не зараз.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
