Ми просиділи в Харкові 12 годин без світла, води, опалення. Але тільки-но пробивався хоч якийсь зв'язок, насамперед кидалися дивитися, що там у Дніпрі

Дніпро. Місто моєї нетривалої евакуації. За три місяці я полюбила його щиро. Воно тепле. Спокійне якесь. Без нашого, харківського, надривного пафосу. Найкращий у світі пам'ятник Шевченку! Друга за величиною площа в Європі! Найкрутіший парк атракціонів в Україні! Так, так, є таке, каюся. Ми такі, трохи відмінниця з першої парти.

Дніпро – він як сором'язливий хлопець. Не хуліган із гальорки, не вискочка. Гарний, вихований єврейський хлопчик.

Не знаю, можливо, такі відчуття у мене залишилися тому, що я жила не в центрі, а десь там, на лівому березі.

Мені дуже сподобалася природа. Мало не в кожному мікрорайоні – своє озеро, ліс, парк. Рай для собачника. Ми щодня гуляли з Гектором у якомусь новому місці. Величезний лісопарк "на Дружбі", сосновий ліс "на Фрунзе", Куряче озеро. Пляжі, парки, набережні.

І всюди неймовірно доброзичливі люди. Я спочатку, за харківською звичкою, хапала Гектора, коли бачила перехожих. Ну, тому що "заберіть собаку", "поліцію викличу" тощо, аж до "пристрелю" – типово для Ха (вибачте, я дуже люблю своє місто, але це об'єктивна картинка).

У Дніпрі мене вражали люди, включно з матусями з малюками, які не лише з усмішкою дивилися на добермана, а й постійно просили погладити.

Якось сім'я з дітьми підійшла до нас із проханням: "Можна, будь ласка, сфотографуватися із цим собакою?"

Так, я визначаю ступінь дружелюбності людей за їхнім ставленням до собак. Моє мірило.

Нас, до речі, навіть в АТБ без проблем пускали з Гектором, із формулюванням "якщо не складно, намордник". А покупці не відстрибували нажахані, а говорили часто: "Ой, хто це до нас такий гарний прийшов?"

Якось забула взяти на прогулянку миску для води, було спекотно. Центр, магазинчиків поруч немає, зайшла до кав'ярні. Попросила продати мені одноразову тарілку. Стою на порозі з доберманом, мов біженка. Хлопці руками замахали: "Заходьте, заходьте!" Принесли йому піалу з водою та ще й ковбаскою пригощали.

Я, до речі, багато думала над цим феноменом. Різниця між нашими містами – якихось 200 км, як так склалося? Може, це величезна річка дає людям таке дивовижне умиротворення. Тому вони такі привітні, усміхнені.

Дніпро. Ми просиділи вчора у Харкові 12 годин без світла, води, опалення. Але тільки-но пробивався хоч якийсь зв'язок, насамперед кидалися дивитися, що там у вас.

Страшна трагедія.

Сумую разом із вами. Ненавиджу разом із вами.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора