+10 Київ
Facebook підкинув спогади.
Мама.
"Ганно, ви не забули цей день?" Не забула. Жодного дня, години, хвилини не забула.
Мама була світлом. Моїм персональним сонцем, яке завжди світить. І гріє.
– Донечко, я шкарпеточки тепленькі заштопала, твої улюблені, у ромашку.
Тут усе про любов: і "донечка", і "заштопала", і "в ромашку".
А я гнівалася.
– Мам, ну навіщо? Я нові куплю, ну що за минуле століття.
– Так я і є з минулого століття, – мама сміялася.
Вона так гарно сміялася.
Я купувала нові шкарпетки, але тишком-нишком ходила удома в заштопаних. Не могла викинути ці, в ромашку. Мама штопала їх на лампочці. Знаєте, така звичайна лампочка, на неї натягують носок і там, де протерлося, треба проводити м'яку нитку. Минуле століття, так.
Без мами завжди холодно.
Я почала бачити в дзеркалі її очі. Я почала чути слово "мама" в кожній пісні по радіо.
Це так боляче.
Пам'ятаю, на курсі психології була така старомодна викладачка, вона казала: "Дитину треба просто любити – і все. Цього досить".
Я протестувала. Просто любити може будь-хто, а як же педагогічні інновації? Розвивальні технології? Ефективне виховання?
Тільки дорослою я зрозуміла, наскільки мала рацію ця викладачка.
Просто любити. Це завжди бути теплом, затишком, мудрістю, опорою.
Хай що я вкоїла, мама була за мене.
– Віро Іванівно, не лайтеся, дитина схибила, трапляється.
Дитина, якщо що, розбила вікно в кабінеті географії. Каменем.
Хай що я робила – конфліктувала з учителями чи однолітками, виходила заміж чи розлучалася, змінювала місце роботи чи стиль одягу, вирішувала стати юристкою чи письменницею – мама завжди була за мене.
– Послухайте, – спокійно казала вона сусідці, що скаржилася на мене, – це моя донька, і вона знає, що робить.
Я не завжди знала, що роблю. Помилялася, обпалювалася, ламалася.
Але хай що відбувалося в моєму житті, головне в ньому завжди залишалося незмінним. Кухня, яка пахне абрикосовим пирогом, сіра овеча жилетка, у яку можна нескінченно плакати, номер телефону, який я набирала першим, щоб поділитися радістю.
Мама.
Це вісь, опорна стіна, та сама точка опори, яка допомагає перевернути світ.
Моя подруга-психотерапевтка запевняє, що нещасливі дорослі – це діти холодних мам. Які контролюють, пригнічують, які байдужі. Вона знає штук 20 таких прикметників. Розбирається у причинно-наслідкових зв'язках і вміє знайти вихід із цих підсвідомих лабіринтів.
Мабуть, вона була б безробітною, якби всі пам'ятали формулу моєї мами.
Просто любити...
P.S. Сім місяців тому маму вбила російська ракета. Не уламок, ні – стрес, страх, тривога. Інсульт. Думаю, після перемоги статистика таких втрат буде жахливою.
Скажу банальне: обійміть доньку, якщо вона поряд. Боже, наскільки це цінно.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
