RU
 
Ельміра Ахундова

Надзвичайний і повноважний посол Азербайджану в Україні. Народна письменниця Азербайджану.

Ельміра Ахундова ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Чорнобиль багато висвітлив у характері Горбачова: нерішучість, боязнь правди, невміння говорити з народом і розділити з ним біду

Чорнобиль багато висвітлив у характері Горбачова: нерішучість, боязнь правди, невміння говорити з народом і розділити з ним біду / ГОРДОН

Фото з особистого архіву Ельміри Ахундової

Із книги Ельміри Ахундової "П'ять років у коридорах Кремля".

Якщо сумним символом "епохи" Андропова став факт знищення 1 вересня 1983 року радянським винищувачем південнокорейського лайнера із 269 пасажирами на борту, то не менш зловісним символом "ери" Горбачова стала аварія на Чорнобильській АЕС, яку у світі розцінили як найбільшу ядерну катастрофу ХХ століття.

У 50–60-ті роки минулого століття у СРСР проводили величезну кількість ядерних випробувань, які завдали непоправної шкоди екологічному стану планети і здоров'ю мільйонів людей. Якщо за кількістю випробувань попереду були США, то в Радянському Союзі влаштували перше в історії військове навчання з реальним використанням атомної зброї. Сталося це 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні в Оренбурзькій області, до речі, під керівництвом знаменитого маршала Жукова.

Ось як згадує про цю страшну історію генерал-полковник Дмитро Волкогонов: "Населення сіл Єлшанка-2, Орлівка, Іванівка, Махівка (усього 1633 сім'ї) виселяли з їхніх осель на три-чотири дні... Усього. А випробувати дію смертоносної зброї мало на собі 40 голів великої худоби (корови, коні, верблюди) і 300 овець. Із літака Ту-4 на висоті 9 тис. м було скинуто атомну бому, яка вибухнула за 350 м над землею. Тут уже було налаштовано для випробувань безліч притулків, бліндажів, окопів, будинків, "заселених" тваринами. Скрізь розставлено реальну бойову техніку. Потрібно було випробувати реальну бомбу, на реальних об'єктах, які можуть бути в реальній війні. Після вибуху війська на танках і бронетранспортерах пройшли через епіцентр вибуху..." Лише за 40 років ухвалили рішення надати пільги постраждалим від того жахливого вибуху в оренбурзькому степу.

Траплялися у СРСР і локальні аварії, які спричинили радіоактивне забруднення. Наприклад, у жовтні 1957 року в Челябінській області на комбінаті з виробництва збройового плутонію стався потужний вибух, який зруйнував сховище радіоактивних розчинів. Сильного забруднення зазнала не лише територія заводу, а й розташований неподалік табір ув'язнених, а також прилеглі села.

За 20 років, у жовтні 1978 року, на північний захід від острова Колгуєв затонула на глибині 45 м баржа з радіоактивними відходами з ремонтованих атомних підводних човнів. Про цю та інші аварії світ нічого не дізнався, адже в той час СРСР був відділений від іншої частини планети непроникною "залізною" завісою. Однак 1986 року приховати правду про масштаби катастрофи за всього бажання не вдалося. Хоча такі спроби були і в епоху широко розрекламованої горбачовської гласності.

У 70-ті роки у СРСР ухвалили програму будівництва атомних електростанцій. Планували спорудження АЕС поблизу найбільших промислових центрів, їх побудували поряд із Ленінградом, Києвом, Свердловськом тощо.

Таку саму АЕС атомники збиралися побудувати і під Москвою. Як пише російський журналіст Ізюмов, "за потужної підтримки керівництва військово-промислового комплексу справа дійшла вже до постанови політбюро. І всі були за – академік Александров, виступаючи під час розгляду питання, заявив: безпека станції така, що її можна будувати хоч на Красній площі. Тільки Грішин різко заперечив, розуміючи всю ризикованість цієї наукової авантюри... Він зумів домогтися відхилення проєкту. Щоправда, ціною надовго зіпсованих відносин з Устиновим і керівниками уряду. Але те, що над москвичами не стоїть атомний дамоклів меч, – його і тільки його особиста заслуга".

Гейдар Алієв також не дуже довіряв атомним електростанціям і приблизно в цей самий час допоміг добитися заборони будівництва АЕС в Азербайджані, хоча під Баку вже розгорнули фронт підготовчих робіт.

Із розповіді ветерана КДБ Парвіза Хатамзаде: "На початку 80-х років у Москві виникла ідея побудувати в Закавказзі другу АЕС після Вірменії. Третю мали спорудити у Грузії. Було вже побудовано піонерську базу в районі Алят, освоєно 8 млн руб. Ми тоді надіслали записки першому секретарю ЦК, а також у 6-те управління КДБ СРСР про те, що в цьому районі не можна розміщувати АЕС, що неправильно прораховано рівень ґрунтових вод. Якби землетрус, АЕС не витримала б і семи балів. У нас знайшлися великі фахівці-геологи, які проаналізували ситуацію і дали своє обґрунтування про те, що на цьому місці АЕС будувати не можна. Там уже почала вода підніматися, з'явилася рослинність. До того ж район сейсмонестійкий. Потім до справи долучився Алієв, який теж підтримав думку КДБ Азербайджану. Ми вже їздили на стажування в Москву, тому що на майбутній АЕС мав бути наш підрозділ із її охорони. Навіть штатний розклад підготували".

Під час бесіди з колишнім головою КДБ Азербайджану Зією Юсіфзаде я попросила його поділитися подробицями "атомної епопеї", якій у середині 80-х років запобігли азербайджанські чекісти.

"– Я чула, що саме з вашого "подання" Гейдар Алієв домігся зупинення будівництва атомної електростанції в Азербайджані. Розкажіть, як це було.

– Питання про будівництво АЕС в Азербайджані виникло у 1984 році. У вересні було ухвалено відповідну постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР. У 1985 році вийша ще одна постанова, цього разу спільна – Центрального комітету КП Азербайджану, Радміну республіки і міністерства енергетики та електрифікації СРСР.

Після цього почали вишукувальні роботи. Атомну станцію збиралися побудувати в долині річки Пірсагат Сальянського району. На ній мало бути чотири енергоблоки по 4 тис. МВт кожен. Запуск першого енергоблоку планували на початок 90-х років.

Згідно із проєктом, підготовленим ростовською філією "Атомэнергопроекта" (проєктувальник – Дьомін), припускали, що глибина залягання підземних вод у цьому районі десь 15–17 м. З огляду на виняткову важливість питання ми у 1986 році під'єднали свої джерела зі списку великих фахівців у галузі енергетики та геології. Вони провели вишукувальні роботи. Працювали місяців зо два на нашому неофіційному завданні. Зрештою встановили, що у проєкті припустилися серйозних помилок. По-перше, місце вибрали невдале. Якщо у 1984 році там було безлюдно, жодної рослинності, то у 1986 році ділянка заросла травою. До того ж наші джерела встановили, що глибина залягання підземних вод становить не 15–17 м, а всього сім-вісім. До того ж сейсмостійкість станції проєкт визначав у сім-вісім балів. Однак з огляду на буйну рослинність і невелику глибину залягання підземних вод було зрозуміло, що станція навряд чи витримає і сім балів. Виявили і низку інших несприятливих чинників. Загалом дані були тривожними.

Діставши цю інформацію, я насамперед зателефонував Гейдару Алієву. Розповів йому про те, що виявили наші фахівці. Він помовчав трохи, потім питає:

– Ти в Москві коли будеш?

– Протягом найближчого місяця поїздок не планую. Але можу попросити дозволу у центру і виїхати дні за два-три.

Я вирушив у Москву. Ми зустрілися з Гейдаром Алієвим, я показав йому довідку, складену нашими фахівцями. Уважно ознайомившись із нею, Гейдар Алієвич сказав: "Ось що, повертайся і виклади все докладно на ім'я керівництва ЦК КП Азербайджану і КДБ СРСР".

Гейдар Алієв був богом в апаратних справах. Він зробив так, щоб думка йшла не від нього, а від республіки. І в 1986 році з його допомогою будівництво АЕС було припинено, а потім і повністю згорнуто. Я вважаю, що це – одна з найзначніших заслуг Гейдара Алієва перед своїм народом".

Аварія на Чорнобильській АЕС сталася 26 квітня 1986 року. Однак членів політбюро про це повідомили лише два дні потому, коли про катастрофу поінформували найбільші радіостанції світу.

З інтерв'ю Гейдара Алієва телевізійній службі ВВС (1991 рік): "Це, прямо скажу, велика ганьба для радянського керівництва, для партійно-державного керівництва країни. Така моя тверда думка. Вибух стався в суботу. Я в суботу був на роботі, до речі, я всі суботні дні працював. Десь наприкінці дня зовсім випадково дізнаюся, що на атомній станції стався вибух. Запитав керівника справ Ради міністрів Смертюкова, що трапилося. Я член політбюро, перший заступник голови Ради міністрів і нічого не знаю. Він каже: "Так, щось там сталося в Чорнобилі з атомною станцією". Туди, каже, полетів заступник голови Ради міністрів Щербина. Подивимося, що буде. Ну, в неділю я не працював, зрозуміло, нічого не знав.

У понеділок уранці Горбачов раптом збирає політбюро, причому він провів засідання у себе в кабінеті, не там, де зазвичай. Просто вранці зателефонували, десь о 10.00 чи 11.00. Була дуже коротка інформація. Це засідання відбулося ще й тому, що у нас навіть інформації не було, а надійшли вже повідомлення зі Швеції, Польщі, Німеччини, з деяких інших європейських країн про радіаційне випромінювання. Отже, це вже стало відомо світовій громадськості. Тоді ж він, отже, зібрав засідання.

Була ця інформація дуже куцою. Але ми відчули, що сталася трагедія. Потрібні термінові заходи. І постало питання про те, що народу треба дати інформацію. Ну, я не хочу, знаєте, виступати тут як якийсь герой. Зрозумійте мене правильно. Але я виступив, сказав про те, що треба дати негайну інформацію щодо цього питання, причому достовірну, тому що про це вже відомо всій Європі. Мене тоді різко обірвав Лігачов. "Що ви хочете? Яку інформацію ви хочете? Що це таке?" Я кажу: "Ну як же так? Я хочу, щоб була достовірна інформація. Ми не можемо приховувати цей факт". Маю сказати, що і Яковлєв Олександр Миколайович виступив точно так само, як і я. Але це питання зам'яли, і потім дали ту інформацію, яка пройшла.

За деякий час ми якось із Яковлєвим розмовляли, і він, висловлюючи невдоволення поведінкою Лігачова, сказав мені: "Ну ви ж бачите, тільки ми з вами вдвох виступали за цю інформацію". Однак Лігачов тоді був впливовішою людиною".

У зв'язку із цим видатний український письменник Борис Олійник пізніше згадував: "Це дуже суттєва деталь. Горбачов боявся приїхати в Україну, а коли Щербицький хотів скасувати парад 1 травня 1986 року й евакуювати хоча б дітей, він йому пригрозив, мовляв, ти вилетиш із партії, тому що сієш паніку. І слава богу, що в політбюро був Гейдар Алієвич Алієв, який своєю заявою про те, що трапилося в Україні, все-таки примусив цього "діяча" погодитися, що сталася трагедія, а не просто аварія. Глобальна трагедія. І ми за це вдячні президенту Азербайджану".

Із розмови з Воротніковим: "Справжньої правди ніхто не знав, тому що перша інформація, яка надійшла із Чорнобиля, була неадекватною тому, що сталося. Політбюро зібралося 28 квітня. Тоді в першій доповіді повідомили, що реактор цілий, що нічого страшного немає, все може обійтися. І тільки в другій половині дня стала відома справжня ситуація. Створили оперативну групу політбюро, я входив до її складу. Яковлєву доручили підготувати інформацію для преси. Але Яковлєв 29 числа жодної інформації для ЗМІ не дав, він зробив це лише 30 квітня. Отже, перші три дні було втрачено, тому що не могли розібратися в ситуації. Щербина був на Далекому Сході, у Сибіру. Йому треба було звідти перелетіти і дістатися до Чорнобиля. На це знадобилася більше ніж доба. Бажання свідомо щось приховати від народу не було. Однак фактично вийшло, що Яковлєв на добу затримав інформацію".

І все ж розсекречені й оприлюднені зараз матеріали засідань політбюро свідчать: і Горбачов, і деякі інші його колеги сумнівалися в необхідності оприлюднювати всю інформацію, пропонували її дозувати. І лише двоє членів політбюро висловилися з усією визначеністю – це були Яковлєв та Алієв.

Отже, аварія сталася в суботу, 26 квітня, проте політбюро зібралося за дві доби, коли весь світ уже кричав про найбільшу ядерну катастрофу у СРСР. Цього дня члени партійного синкліта єдиної думки не дійшли, хоча всі розуміли, що інформацію треба давати якомога швидше. Але ось яку інформацію і в якому обсязі?

29 квітня 1986-го Горбачов скликав позачергове засідання політбюро. І знову поставив те саме запитання: "Як працювати з населенням і міжнародною громадськістю?"

Думки вкотре розділилися: Громико запропонував братнім країнам дати більше інформації, а для Вашингтона її суттєво дозувати. Лігачов заявив, що, можливо, пресконференцію робити не варто. За словами історика Волкогонова, "лише Яковлєв та Алієв визначилися: треба дати повну інформацію закордонним журналістам і своєму народу".

У підсумку на політбюро було затверджено повідомлення "Від Ради міністрів СРСР" на 19 рядків, причому в цьому повідомленні масштаби того, що сталося, було явно занижено. Генсек і надалі намагався дозувати зміст та обсяг інформації про Чорнобиль. Зокрема, 5 травня 1986 року на засіданні політбюро він дає вказівку: "Більш розширену інформацію давати в Україні по місцевих каналах. По союзних каналах – давати фактологічну (?!) інформацію. Можливо, розширити межі інформації на зовнішній світ. Противник ставить нам запитання, які дали б змогу оцінити нас загалом, а одночасно – облити брудом".

Чорнобиль багато висвітлив у характері Горбачова: нерішучість, метушливість, боязнь правди, нехай найгіркішої, страх за відповідальність, невміння відверто говорити зі своїм народом, а головне – розділити з ним його біду. Адже навіть у Київ не зібрався поїхати, хоча Микола Рижков його довго вмовляв.

Джерело: "ГОРДОН"

Блог відображає виключно точку зору автора. Редакція не несе жодної відповідальності за зміст та достовірність матеріалів у цьому розділі.

МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
 
 
 
Вибір редакції
 
 
 
Найпопулярніші матеріали