+12 Київ
Мені взагалі на футбол пох. От зовсім. І на ейфорії я не дуже ласий. І я не розчаровуюся, тому що не особливо зачаровуюся. Але я знаю, як працює інформація. Я знаю, як її сприймають.
Я розповім вам на прикладі класичної "зради" у Facebook. Хтось постить "зраду". Смажену, проникливу і таку, що пробирає до сліз і сопель у суворого фейсбучного воїнства. "Зрада" – "заходить". Тисячі репостів, десятки тисяч лайків. Сотні обговорень. У новинах на ТБ включення із цим постом. Десятки матеріалів у мережевих ЗМІ.
А потім – хлоп, і з'ясовується, що це х...йня. Ось справжня, висмоктана з пальця. І людина, яка стартонула "зраду", пише (це в ідеалі) – помилився, не так зрозумів, такі справи. Пост набирає в найкращому випадку десяток репостів і кілька сотень лайків. Його навіть не читають. Він нецікавий.
На цьому будується індустрія фейків і вкидань, у яку часто-густо залучено журналістів та лідерів думок. Потім навіть про них кажуть – ну, він же визнав свою неправоту. Але ні в новинах, ні у ЗМІ цього спростування і вибачення немає. І не буде. Тому що це нудно.
Ось так і з хорватом. "Слава Україні!" чули всі. І три дні це було топ-новиною скрізь. Й обвалений рейтинг сторінки ФІФА теж бачили всі, хоча новина так собі. А вибачення – це для тих, хто вижив після заграви запоребрикових, що палахкотіла три дні. Ну, типу мертовому припарка. А от "Слава Україні!" зайшло на ура. Потужно.
Чотири дні тому більшість не знала про існування цього футболіста. Отже, пофігу. А "Слава Україні!" – то "у віках".
Джерело: Роман Доник / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
