+12 Київ
3 березня. Сів під бетонну стіну. Заплющив очі. Перед очима знищена ворогом [вулиця] Сумська та спальні райони Харкова. Кілька смс від друзів і кілька повних болю голосових повідомлень. Клубок у горлі. Пливе голова. Я не піддаюся відчаю, намагаюся. Але вночі, коли виють повітряні сирени… Заплющивши очі, прокручую те, що відбувається. Наскільки можлива ця фантасмагорія? Цей нелюдський треш? Якими треба бути кінченими... Стоп. Ти не про те – сам собі говорю – досить нити, роби що-небудь... Свідомість відвертається на список необхідних кроків і дій. Поки що роблю позначки в блокноті, щоб не забути. ТБ показує картинки розбитих рідних місць.
Ех… Це добре – Сумську відбудуємо, спальні райони і кращими, і красивішими будуть. Не в грошах і не цеглах річ. Важливо зберегти людей, їхнє життя і гідність, їхнє бажання жити й віру у краще! І важливо, щоб жодна наволоч і плішива путінська гнида не мала можливості повторити сьогоднішній жах, який випав усім нам.
Мій будинок у Харкові частково зруйновано, мій робочий офіс на Сумській чорніє вибитими очницями та покрученими дверима. Відреставрований до дня міста фасад посічено уламками. Легкі травми, контузії... Пощастило людям – щасливий від цього!
А я в Києві, прив'язаний до вузла оборони. Наїжачилися, злі й концентровані, багато харків'ян, несемо низку завдань у створеному нами добровольчому батальйоні ТРО Збройних сил.
Нас багато – чоловіки та жінки з команди. Професійні воїни та ветерани, цивільні дівчата та хлопці. Дорослі та молоді, з усієї країни – скільки, не скажу, звісно. Не треба ворогові знати. А ось те, що вони мають знати: якщо безумці сунуться – вріжемо конкретно.
Це важливо, ми частина пружини оборони, яка розтиснеться – і це перший мінімум, що ми робимо.
Окрема моя робота – координація багатьох ветеранських груп та загонів зі Збройними силами. Інтеграція їх у роботу. Пишаюся, як багато хто з них "насипають" ворогу. Закінчиться війна, розповім про ці операції – а поки що вони у вас на слуху безіменні.
У ці трагічні дні для Харкова намагаюся сконцентрувати допомогу для Харкова. Продукти, медикаменти, предмети гігієни та теплі речі. П'ять ліній потоку. Зв'язався з Ігорем Тереховим (він великий молодець!) – команди налагодили коридор постачання в найважчих умовах. Перші дві фури їжі вже в Харкові розвантажували під учорашнім обстрілом. У дорозі ще чотири.
Дякуємо всім, хто долучився та допомагає нашій команді. Максимові Степанову, "Миронівському хлібопродукту", Володі Гройсману та вінницьким підприємствам, Алі-Резі та моїм друзям з-за кордону – за медикаменти. Ви правильні, пристойні люди! Довіку не забуду і відпрацюю! Потік вантажу (західний кордон (там також наші працюють) – Вінниця – Київ – Харків) ітиме щодня. Цим займається окрема частина команди. Старші – Наталія Захарова та Юрій Соболта, із пропозиціями та проханнями – до них.
Військові постачання – не коментую і не обговорюю. Не маленькі, розумієте.
Велику роботу та допомогу в цих складних ситуаціях надає Національна поліція. Сміливі, чіткі. Дякую і пишаюся!
У роботі трек – на Суми та Сумську область і, звичайно, окремий трек підтримки Києва, у якому також наростають проблеми.
Це є частиною нашої командної роботи. Хто може допомогти чи просить по допомогу – напишіть мені, а краще – Наталії Статівко, Наталії Захаровій чи Юрі Соболті.
Ще. Не дитяче, не гуманітарне, злобне. Ми займаємося збором інформації та коригуванням даних для ударів відплати по ворогові. У нас тут окрема група на вістрі. Не писатиму хто – але дуже пристойний генерал у відставці.
Ще дипломатія… Десятки розмов із послами та міністрами – на додачу до розмов наших українських офіційних осіб. Нам щиро співчувають та допомагають. Це найважливіша частина роботи – нам потрібна підтримка. Тому від президента та членів правління Airbus до міністрів європейських країн та послів.
Розписався. Cтоп. Не пишіть мені, що не з'являюся в медіа часто, душа скаже – з'явлюся більше. А так…
Хотів написати наприкінці, як завжди, "залишаємося оптимістами" – і завагався.
Важко знайти в собі оптимізм, коли бомби рвуть твоє рідне місто, бомблять столицю України, коли поряд гинуть люди, коли щогодини обдзвонюєш близьких: "Як ви там? Зв'язок є? Гучно чи затихло?" І новини, новини, новини вдень і вночі... Лють перших днів, що живить енергією, приправлено сердитим нетерпінням. Горем. Болем.
Так, за плечима у всіх нас 2014 рік, у кожного свій. Хтось пройшов через війну. Хтось тільки знав про неї і стежив за зведеннями. Тепер вона стосується кожного.
Отже, кожен із нас має робити цю важку роботу війни. На своєму місці. Воюючи, працюючи або рятуючи та оберігаючи своїх близьких. Кожен сьогодні на фронті. Від президента до кухаря польової кухні.
Якщо вас накриває розпач – шукайте, чим ви можете допомогти. Людина завжди має силу, якою можна поділитися з тим, хто слабший. Хлібом, дахом над головою, добрим словом. Серцем та вірою.
У цьому все джерело оптимізму. Зробимо свою роботу – вистоїмо, переможемо, відбудуємо.
Тримаємо стрій! Наша рішучість та готовність допоможе Україні, її Збройним силам зупинити агресора! Ми на своїй землі, із нами правда! Залишаємося оптимістами!
Слава Україні!
Джерело: Арсен Аваков / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
