+6 Київ
Ось уже понад чверть століття я безуспішно намагаюся роз'яснити божевільному російському політичному класу деякі, здавалося б, цілком очевидні будь-якій нормальній людині істини. Я й далі наполягаю на цій майже безнадійній місії, тому що тяжке повальне захворювання "мозку нації" веде мою країну до неминучої катастрофи.
Найважливішою ідеологемою російського зовнішньополітичного дискурсу, власне, його структуротворчим ядром є хтиве смакування якогось "приниження", якого зазнає Росія внслідок поразки СРСР у холодній війні. Це демонстративне поривання рубищ та демонстрація геополітичних виразок – улюблене заняття всієї нашої політичної "еліти" від азіопів Проханова та Дугіна до яблучників Арбатова та Лукіна.
Непотоплювана радянська "еліта" вийшла з найбільшої геополітичної катастрофи XX століття запакованою як ніколи раніше.
Але, забезпечивши себе севрюжиною з хроном на кілька поколінь уперед, вона знову захотіла не конституції, а азіопської величі – нової Золотої Орди, яка об'єднувала народи та держави, котрі мріяли пригорнутися до її долоні.
Злодійкувата і бездарна, чванлива і боягузлива російська політична "еліта", яка кидається між Куршевелем і Лефортовим, ніяк не може зрозуміти, що вона на хрін нікому не потрібна на пострадянському просторі ні як учитель життя, ні як центр тяжіння. І не тому, що американка гидить. А тому, що путінська деспотія ні для кого не могла бути привабливою – ні для мільйонів українців, які бажали позбутися власних бандитів при владі, ні для середньоазійських диктаторів, яким не потрібен альфа-пахан над ними у Кремлі.
Ну, можливо, знайшлися б серед наших сусідів якісь соціально близькі брати по розуму, якби російська "еліта", яка хрипить від ненависті до Заходу, запропонувала їм послідовний Великий Антизахідний Ідеологічний Проєкт. Але всьому світу відомо, де ця "еліта" зберігає свої скарби, якій медицині вона віддає перевагу для себе і яку освіту вибирає для своїх дітей.
Кожного нового керівника у сусідніх країнах Москва рано чи пізно оголошувала "прозахідним" або "ще прозахіднішим", не помічаючи, що тим самим ухвалювала вирок власній політиці. Де ж ті "проросійські", в очікуванні яких будували у Кремлі пісочні замки своєї нової імперії? А може, все-таки щось не так із нами і з нашою політикою, а президенти просто проукраїнські, прогрузинські, промолдовські?..
Нездатність "еліти", яка нарцисує у своїх мегаломанічних фантазіях, не формально на папері, а внутрішньо психологічно сприймати серйозно незалежність "братніх" країн, її разюча глухота до можливої реакції наших сусідів, духовна лінь та імперська пиха, які не дають змоги спробувати поглянути на себе їхніми очима, – всі ці чудові риси російської клептократії, закономірно породжували цикл відчуження та ворожнечі на всьому пострадянському просторі.
У звичайних людських стосунках претензія на "братнє домінування" стає запрошенням до ненависті. Чому ж таку очевидну дурість видають за зразок державної мудрості, коли йдеться не про стосунки між людьми, а про відносини між народами?
Агресивна концепція "русского мира", учнівськи запозичена вождем "роз'єднаного" племені у гітлерівської зовнішньої політики 30-х років минулого століття, і ганебна спроба її практичної реалізації в Україні стали апофеозом чвертьстолітньої оргії "приниження".
Пацієнт дав нарешті відповідь на запитання давно вже стурбованих його неадекватною поведінкою людей з оточення про природу його приниженості. Російська людина на рандеву Історії, виявляється, принижена, коли вона не може безкарно топтати і розчленовувати своїх колишніх побратимів по будівництву платонівського Котлована.
І хто ж так поглумився над слабкою приниженою веймарською Росією, нав'язавши їй непорушні реалії нового світового порядку? Клятий Захід?
Перестаньте у своїй наперсточній міфотворчості обманювати самих себе. Захід був нажаханим від перспективи найбільшої геополітичної катастрофи XX століття – розпаду ядерної наддержави. Президента США Джорджа Буша – старшого зашикали в українській ще комуністичній Верховній Раді, коли у своїй Chicken Kiev Speech він марно намагався переконати депутатів у необхідності збереження Радянського Союзу. Я пам'ятаю, як його радник із національної безпеки Брент Скоукрофт вигукував у розпачі у Вашингтоні: "Із ким я тепер домовлятимуся про ядерну зброю?!" А держсекретар Джеймс Бейкер гасав потім столицями нових держав, умовляючи їхню владу передати всю ядерну зброю Росії.
Російська "еліта" сама рвалася до незалежності від союзного центру (проголошеної нею 12 червня 1990 року) та скидання баласту непотрібних республік, щоб не виявитися відтиснутою на другі ролі за прийдешнього розпилювання трильйонної власності. І лише за кілька років, нажершись від пуза, знову почала мріяти про "геополітичну велич".
Не вийшов на захист імперії, що вмирала, і глибинний народ. Верховна Рада РРФСР ратифікувала Біловезькі угоди майже одностайно, а не під дулами автоматів натовських інтервентів. А на демонстрацію протесту Микола Травкін вивів на Манежну площу 150 людей. 150 людей у всій "Великій Росії"! Злиняла "Велика" знову за три дні.
А за чверть століття знайшлися реконструктори держави-переможниці: путіни, караганови, лук'янови, лаврови, гіркіни, мотороли, прилєпіни. Дійсно, а чому б не реконструювати жалюгідну, розчленувавши для цього кривавими лініями тіла її сусідів? Адже 100 років тому вдалося відновити після розпаду царську Росію практично в колишніх межах.
Вожді Білого руху переживали розпад імперії як національну катастрофу. Вони абсолютно щиро вважали Україну частиною Великої Росії. І не лише Україну, а й Кавказ, і Прибалтику, і Фінляндію з Польщею. Воювали вони в громадянську війну під девізом "За єдину і неподільну Росію".
Вірність цій ідеї не дозволяла білим навіть заради перемоги над більшовиками погоджуватися на компроміси з національними рухами на території колишньої Російської імперії, які явно не поділяли її.
У цієї принципової позиції був лише один недолік. Її категорично не підтримували ні українці, ні кавказці, ні прибалти – ніхто із неросійських народів Росії.
У кращому разі хтось міг із нею змиритися. Але захопити, тим більше змусити за неї боротися і вмирати, ідея Великої Росії нікого просто не могла. Це елементарна істина, але усвідомлення її в "титульних" націях колишніх імперій відбувається зазвичай десятиліттями.
Нерозуміння її було однією з причин поразки білого руху. Перемогли червоні, які обіцяли всім усе і вступали до будь-яких тактичних союзів.
Перемігши Денікіна та інших білих генералів, більшовики досить швидко реалізували програму "єдиної та неподільної", відновивши майже повністю Російську імперію. Як же сталося це диво і чому воно не станеться сьогодні?
Та тому, що Ульянов-Ленін та його товариші нікому з народів колишньої Російської імперії не намагалися нав'язувати абсолютно чужу та порожню для них ідею Великої Росії. Червона армія несла їм на своїх багнетах, а її комісари – у своїй пропаганді натхненну комуністичну ідею соціальної справедливості та визволення пригноблених трудящих. Неважливо, що ідея виявилася хибною, а її реалізація – злочинною. Це з'ясували пізніше. А тоді вона захоплювала мільйони людей незалежно від їхньої національності і не просто була квазірелігійною, а відігравала роль справжнісінької нової релігії.
Мав рацію геніальний Андрій Амальрик, який іще наприкінці 60-х років передбачив розпад Радянського Союзу, коли стверджував: "Як прийняття християнства продовжило на 300 років існування Римської імперії, так і прийняття комунізму продовжило на кілька десятиліть існування Російської імперії".
СРСР міг розпастися трохи раніше, трохи пізніше, за тим чи іншим сценарієм (наприклад, югославським), але коли комуністична релігія померла в душах спочатку своїх жерців, а потім і пастви, радянська теократична імперія була приречена.
А що сьогоднішня злодійська російська "еліта" може запропонувати своїм колишнім сусідам по комунальній квартирі? Нічого, крім помпезних розмов про свою велич, свою історичну імперську місію, про сакральний Херсонес, про арійське плем'я із додатковою хромосомою духовності, яке спустилося з Карпатських гір. Але ця маячня нікому не цікава.
В Україні "держава-переможець" програла все. "Русский мир" згадувати вже непристойно. Ця нацистська ідеологема зазнала двох найболючіших метафізичних поразок. По-перше, її відкинула більшість російських громадян України, які зберегли вірність українській державі та її цивілізаційному вибору. І по-друге, не дістала жодної серйозної підтримки й у самій Росії. Соціальні покидьки з провінційних автопомийок і столичні політруки-письменники не враховуються. У фашистської "еліти" не виявилося під рукою фашистського народу. Осяйна Новоросія зменшилася до огризка бандитської Лугандонії, яку Кремль сьогодні відчайдушно намагається впхнути назад в Україну. Україна пішла назавжди. І з нею – весь пострадянський простір. Чвертьвікові колективні зойки про приниження стали самоздійснюваним прогнозом. Росія відіграла стосовно України дійсно найпринизливішу роль ґвалтівника-імпотента.
Знову ображено надувши губи на вічно ненависний і вічно страшенно привабливий Захід, кремлівські клептократи дружно забелькотіли про азійський вектор російської зовнішньої політики.
Але російське "євразійство" історично вторинне, є функцією образи на Захід і виконує для російської "еліти" роль не більш як психологічної прокладки в критичні дні її відносин із Заходом. Всі ці мотиви чудово артикуловано у знаменитій блоківській поемі. Пристрасне освідчення в коханні до Європи за найменшого сумніву у взаємності змінюють погрозою – "а если нет – нам нечего терять, и нам доступно вероломство... Мы обернемся к вам своею азиатской рожей".
До чого тут Китай, Індія, сирійський чи північнокорейський диктатори? Усе це не більше ніж миттєві приводи, необхідні для російської "еліти", яка має маніакально-депресивний синдром, для з'ясування відносин із вічно ненависним і вічно любим Заходом. Не до випадкового товариша по чарці, а до небес Заходу звернене екзистенційне російське запитання: "А ти мене поважаєш?" Немає відповіді... "То дайте письмову відповідь!" – відчайдушно заламуючи руки, вимагає Кремль.
Китайці, до речі, все це чудово розуміють і тому ставляться до російських загравань скептично і з неминучою дозою поблажливої та зарозумілої зневаги. Можна, звичайно, з тактичних міркувань деякий час позначати фальшиві прихильності, але це заняття досить виснажливе.
Китай – це кішка, яка гуляє як сама собі знає ось уже кілька тисячоліть, самодостатня держава, що жодних комплексів, на відміну від російської політичної "еліти", не має, і жодного стратегічного партнерства з Росією не потребує. Якщо ці блідолиці північні варвари, які свого часу нав'язали Серединній імперії несправедливі договори, чомусь надають такого значення надають такого значення папірцям про стратегічне партнерство та розуміння їхніх "занепокоєнь", то задля безперебійного постачання російських енергоносіїв можна і ці папірці підписати, і сировинний додаток Горою назвати.
Можливо, найглибша психологічна причина кремлівської істерії стосовно уявної загрози із заходу та смакування образ на Захід за перенесені "приниження" – це страх. Влада хоче забутися у своєму сміховинному героїчному протистоянні Заходу і не думати про реальні виклики безпеці країни на півдні та на сході. Тому що ті настільки серйозні, що вона просто не має уявлення, як їм протистояти.
"Переможці", які встали з колін, спинним мозком (а іншого вони й не мають) чують, із якими "партнерами" їм можна безкарно розважатися на повну програму з ультиматумами та "Іскандерами", які сміються, а де треба підібгати хвіст і не ставити запитань навіть про масштабні військові навчання вздовж російських кордонів.
Нове посткримське розуміння умовності державних кордонів цілком стосується так само і кордонів самої Російської Федерації. А якщо згадати ще про витончену концепцію нашого національного лідера щодо захисту, зокрема й військовими засобами, громадян із російськими паспортами чи навіть ширше – людей, які відчувають, що культурно належать великому "русскому миру", хоч де вони перебувають, – то загалом закладено солідну правову базу для майбутньої анексії російського Далекого Сходу та Сибіру. Чемним жовтим чоловічкам навіть паспорти нікому роздавати не доведеться.
Правителі Піднебесної уже давно не вважають за потрібне приховувати цю перспективу піднімання духу від своїх молодшеньких стратегічних партнерчиків. Товариш Лі Юаньчао ще 24 травня 2014 року накреслив на стіні банкетного залу Санкт-Петербурзького форуму, звертаючись безпосередньо до найвидатнішої посередності нашого політичного класу, свої: "мене, мене, текел, фарес: "Вся земля ваша велика і рясна. Порядку тільки на ній немає. Прийдуть працьовиті китайці і встановлять свій Порядок Неба".
А як ще вони можуть до них ставитися, якщо в Китаї таких ефективних менеджерів розвозять вантажівками по стадіонах і розстрілюють у перерві футбольного матчу за набагато менші гріхи? Звичай, звісно, варварський за європейськими мірками, і, сподіватимемося, у нас не приживеться, але в чомусь дуже правильний.
Джерело: Каспаров.ru
