+10 Киев
В моей крымской средней школе не было украинского языка, я равнодушен к свинине и не пью за "Будьмо". Признаюсь, я мало читал Шевченко, но наизусть знаю многое из Есенина, Пушкина и Лермонтова. Ни "тудой", ни "сюдой" нет в моем лексиконе и "Отче наш" я знаю лишь на русском. Разве я – украинец?
Все же я принимал военную присягу в украинской армии, а позже присягал украинскому народу, вступая на госслужбу. И для меня это были важные и осмысленные слова.
Уже в 30 лет выучил українську мову.
У 2009 році ми з дружиною вирішили, що в сім’ї з дітьми ми говоримо українською. Тоді ще ми жили в Сімферополі.
Українець – не той, хто народився в Україні, українець той, в кого діти українці, той, хто свідомо обрав Україну. Я обрав. Це мій свідомий вибір.
Моя країна, з якою поділяю її труднощі становлення, перешкоди. Країна, за яку хвилююся, ніби за рідну людину.
Тут чоловіки – працьовиті романтики, жінки – красуні та патріотки, літні люди – терплячі мудреці, а діти – втілення спільної надії та мрії, мрії про волю.
Моя країна має власну мову, та вона їй пасує. Я – українець!
Українська мова – це моя мова.
Вітаю вас, друзі! Согодні День украї́нської писемності та мови!
Источник: Александр Лиев / Facebook
Опубликовано с личного разрешения автора
