+11 Київ
Складно сказати, коли Євросоюз останній раз так сильно і демонстративно принижував одну з країн-учасниць, як це відбулося вчора з Польщею – під час виборів президента Євросоюзу. Можливо, у 2000 році Австрія переживала щось подібне, коли з її лідерами ніхто не хотів спілкуватися через те, що ті взяли в уряд ультраправу Партію свободи. Але відтоді в ЄС намагалися нікого не доводити до повної втрати обличчя. Навіть коли маленька Чехія поодинці блокувала ратифікацію багатостраждального Лісабонського договору, Брюссель терпляче вів переговори з чехами і в підсумку погодився символічно в дечому поступитися.
Полякам пом'якшувати удар не стали. Навпаки, презирливо відмахнулися від польських заперечень, від усіх наївних маневрів і незручних закулісних переговорів і за кілька хвилин переважними голосами 27 країн проти однієї-єдиної Польщі переобрали ненависного сьогоднішній Варшаві Дональда Туска президентом Європейської ради. Програвши польському уряду суперечку навколо Конституційного суду, Брюссель зумів відігратися у боротьбі за одну з головних посад в ЄС, перетворюючи обмін ударами в базовий формат відносин Польщі та Євросоюзу.
Liberum veto
Конфлікт Польщі та ЄС навколо президента Євроради виник навіть не на порожньому місці, а через те, що за ідеєю має створювати між сторонами любов і довіру. Європейська рада – найважливіший інститут ЄС. Там засідають не безвладні євробюрократи, а реальні глави держав і міністри. Усі серйозні рішення ЄС ухвалюють там, і більше ніде. Звичайно, вплив президента Євросоюзу на підсумки засідань обмежений, але в європейській бюрократії цей пост найважливіший і порівнюваний за впливом хіба що з головою Єврокомісії.
У 2014 році, аби переконати країни Східної Європи, що вони тепер повноцінна частина ЄС, Брюссель висунув у президенти Євроради Дональда Туска, тодішнього прем'єра Польщі. Високий пост став нагородою за проєвропейську політику Туска, який успішно допомагав Євросоюзу вирішувати протиріччя не тільки з Польщею, але й з іншими проблемними країнами Східної Європи.
Ярослав Качинський. Фото: EPA
Навесні цього року закінчувався термін повноважень Туска, треба було вирішувати, переобирати його на другий строк або відправити на цю посаду кого-небудь іншого. Обидва варіанти цілком могли пройти гладко, але у 2015 році у Польщі змінилася влада – і Сейм, і уряд, і президент потрапили під контроль багаторічного ворога Туска Ярослава Качинського і його партії "Право і справедливість". Тому і Польща, і ЄС уперлися, перетворивши малозначну процедуру виборів президента Євросоюзу мало не у привід для Polexit.
У цьому конфлікті поведінка Польщі, яка навідріз відмовилася підтримати Туска, показала, як польське керівництво перетворилося в ляльковий театр Карабаса-Барабаса. Виявилося, що Ярослав Качинський, який не обіймає жодних офіційних посад у виконавчій владі – він простий депутат, може просунути будь-яке, яке завгодно шкідливе для інтересів Польщі рішення. Ні в МЗС, ні в уряді, ні в канцелярії президента, ні в керівній партії ніхто слова не скаже проти найабсурднішої забаганки депутата Сейму Качинського. Навпаки, вони використають усю міць державної машини, щоб цю забаганку задовольнити.
Про те, що навесні 2017 року стане питання про можливе переобрання Туска, було відомо давно – строк президента Євроради фіксований, два з половиною роки. До того як Качинський визначився з рішенням, інші представники польського керівництва не збиралися перетворювати перевибори Туска в смертельний бій із Брюсселем. Усі розуміли, що опір нічого, крім ганьби, не дасть, тому краще використовувати ситуацію, щоб хоч трохи пом'якшити суперечки з ЄС з інших причин. Представники керівної партії публічно заявляли, що Туска треба підтримати.
Але незадовго до перевиборів Качинський визначився – підтримувати Туска не можна. Тому що репутаційні втрати для Польщі – ніщо, порівняно з тими гріхами, у яких Качинський звинувачує Туска. Там є все: створення мафіозного капіталізму, корупція, антипольська діяльність у Брюсселі та навіть змова з Путіним, щоб організувати авіакатастрофу під Смоленськом, у якій загинув польський президент і брат-близнюк Ярослава Качинського Лех.
Різнодумство в керівництві Польщі припинили і замість цього наказали вимагати від Брюсселя неможливого – обрати президентом Євросоюзу поляка, але не Туска, а євродепутата Саріуша-Вольського. Ніби в ЄС, куди входять 28 держав, головний пост у євробюрократії зарезервований лише для поляків, і якщо один із них не прийнятний, то на заміну йому обов'язково потрібно взяти іншого.
Навряд чи Качинський з усією його недосвідченістю у міжнародних справах не розумів абсурдності такої позиції. Мабуть, сподівався, що більше буде протиріч навколо кандидатури Туска, то менше шансів на його переобрання. А вже кого там оберуть новим президентом Євроради, не так важливо – головне, щоб не Туска. Були надії, що опір Польщі можуть підтримати Угорщина та Великобританія – мовляв, у кожної з них стільки конфліктів із Брюсселем, що ще один додатковий буде їм тільки задоволенням.
Але надії не виправдалися – незграбну польську дипломатію не підтримала жодна країна ЄС. Усі 27 країн одностайно, майже без обговорень, схвалили переобрання Туска ще на один строк. Не вислухали навіть прохань Польщі хоча б відкласти голосування, адже повноваження Туска закінчуються тільки в травні. Питання вирішене, не треба затримувати всіх, у нас регламент, переходимо до наступного пункту.
Правильні поляки
Що втратила Польща від цього конфлікту, більш-менш зрозуміло. Небачене міжнародне приниження, ізоляція в ЄС, ворожий президент Євроради. Але Брюссель теж дозволив Качинському собою маніпулювати і вийшов з цієї суперечки не найкраще.
Жодної традиції переобрання президента Євросоюзу в ЄС поки не існувало. Попередник Туска Герман Ван Ромпей обіймав цей пост один строк. У 2016 році, до того як Качинський оголосив про свої заперечення, у ЄС активно обговорювали інших кандидатів. Говорили, що Туск уособлює правоцентристів, а вони і так зараз обіймають посади голови Єврокомісії (Юнкер) і спікера Європарламенту (Таяні), тому пост президента Євросоюзу треба віддати кому-небудь з лівих – наприклад Олланду, він саме до літа звільниться від своїх французьких обов'язків.
Дональд Туск на зустрічі з президентом Франції Франсуа Олландом. Фото: EPA
І, напевно, віддали би, якби Варшава не почала проявляти активність. Але польське керівництво не змогло змовчати, і можливу заміну Туска зразу прирівняли до потурання шантажу Качинського. Одразу стало не важливо, потрібен Туск на цьому посту чи ні, головне – учинити якнайнеприємніше для Варшави, яка не поважає незалежних судів, запроваджує цензуру в ЗМІ і взагалі не хоче співпрацювати з Брюсселем. Ніби додаткове приниження для польського уряду додасть тамтешнім судам незалежності.
Кінець кінцем, переобрання Туска було дією абсолютно безглуздою, тому що він перестав виконувати свою головну функцію, заради якої його у 2014 році й висунули в президенти Євроради. Потрапивши на такий високий пост, він повинен був показати, що Східна Європа – це повноцінна частина Євросоюзу. Але тепер він показує зовсім протилежне. Що східноєвропейські країни не в змозі поставити національні інтереси вище за партійні, що вони виносять особисті чвари на загальноєвропейський рівень, що їх треба постійно повчати, наставляти, карати.
Зрештою, що такого може зробити Туск, чого не міг би з тим самим успіхом зробити який-небудь інший досвідчений європейський політик? Та нічого. Його переобрали просто тому, що цього вимагала логіка конфлікту між Брюсселем і Варшавою, що зростав. І брюссельське схвалення Туска – це така сама емоція, як і заперечення Качинського.
Ще важливіше, що президентом Євроради переобрали політика, чия партія в Польщі програла всі можливі вибори. Тобто польське суспільство і Брюссель вибирають настільки несумісних політиків, що ті не в змозі ні про що домовитися навіть на міжнародному рівні. Крім того, своїм рішенням Брюссель прямим текстом говорить польському суспільству, що вони голосують неправильно. Поляки не в змозі вибрати собі нормальне керівництво і Брюсселю видніше, хто повинен представляти Польщу в ЄС.
У європейській політиці формується нова ніша. Це люди, які у себе на батьківщині все програли, але їхні позиції дуже подобаються Брюсселю, тому представляти відповідні країни призначають саме їх. Інші країни ЄС, які так легко підтримали Туска, у майбутньому можуть опинитися в такому самому становищі, як зараз Польща. Їхня внутрішня опозиція, програвши вибори вдома, доб'ється прихильності ЄС і почне мститися їм з високих постів у Брюсселі.
Помста розчарованих
Голосування про переобрання Туска проводили дуже швидко, і ніхто не звернув особливої уваги на кандидата, який конкурував, і якого запропонувала Варшава, – Яцека Саріуша-Вольського. А його участь у цьому замірі багато говорить про кризу у відносинах Брюсселя та Східної Європи.
Саріуш-Вольський – це не технічна фігура, не слухняна маріонетка Качинського. До цього конфлікту він узагалі був не в партії Качинського "Право і справедливість", а в "Громадянській платформі" Туска. Саріуш-Вольський – один із найбільш шанованих у Польщі дипломатів, причому шанований в усіх частинах політичного спектру. Зараз він депутат Європарламенту, а в дев'яностих і початку нульових багато років був головним представником Польщі на переговорах про вступ до ЄС.
Погоджуючись брати участь в авантюрі Качинського, Саріуш-Вольський не міг не розуміти, що пост президента Євроради йому не світить ні за яких обставин. Пост міністра закордонних справ Польщі його теж навряд чи приваблює, тому що уряд Качинського – це місце для покірливих виконавців, а не для самореалізації. Фанатичним євроскептиком його не назвеш – людина витратила значну частину життя, домагаючись, щоб Польща в цей ЄС вступила. І водночас ставлення Саріуша-Вольського до ЄС за останні роки змінилося настільки, що він не зміг утриматися від такої антибрюссельськой витівки.
Цю еволюцію від євроентузіазму до євроскептицизму в Східній Європі пережив не тільки Саріуш-Вольський. І він, і Качинський, і Орбан належать до того покоління східноєвропейських політиків, які 15 років тому були в захваті від ЄС. Вони були готові на будь-які поступки, аби їхні країни потрапили до Євросоюзу. А що тепер? Тепер вони головні євроскептики, у постійному конфлікті з Брюсселем, розгромлюють його через зарозумілість, через зайве втручання, через подвійні стандарти. Глибоке розчарування у всьому регіоні, виходу з якого не видно.
Нинішня суперечка ЄС із Варшавою тільки посилить це відторгнення. Можливо, у Брюсселі сподіваються, що, переобравши Туска, вони зможуть вказати Качинському, де його місце, привести до пам’яті, зробити більш конструктивним. Але, знаючи стиль керівництва Качинського, найімовірніше, усе буде навпаки.
Яцек Саріуш-Вольський. Фото: EPA
Ярослав Качинський дуже наполегливий і мстивий політик, який на шляху до мети готовий порушувати будь-які правила. Досить згадати, як у 2010 році президент Лех Качинський, зневажаючи всі можливі основи дипломатичного протоколу, без запрошення російської сторони вирушив із візитом до Смоленська, щоб не дати тодішньому прем'єру Туску самостійно брати участь у жалобних церемоніях у Катині. Візит закінчився трагедією, в організації якої Ярослав, усупереч здоровому глузду, продовжує звинувачувати Туска і Путіна.
Качинський не забуде приниження, яке йому влаштували в Брюсселі, переобравши Туска. Він буде боротися далі – нехай і найбожевільнішими способами. Уже говорять про те, що Варшава тепер буде бойкотувати всі заходи за участю Туска. Або що польська влада видасть ордер на арешт Туска – чи то за участь у якій-небудь корупційній афері, чи то за смоленську авіакатастрофу. І зрозуміло, що Варшава стане ще більш незговірливою щодо загальноєвропейських питань.
Така помста Качинського найбільше зашкодить саме Польщі, але і ЄС матиме чимало проблем, ще більше поглиблюючи розкол і нерозуміння між Західною і Східною Європою.
|
Більше матеріалів на Carnegie.ru: |
